Герої Радянського Союзу – качкаряни
Качкарівка стала батьківщиною двох Героїв Радянського Союзу – Мороза Євгена Євдокимовича та Шейка Бориса Пилиповича, але качкаряни вважають своїм земляком і уродженця села Софіївка, яке вже зникло, Героя Радянського Союзу Гардимана Григорія Івановича . І ось чому . Село знесли в 60 – х роках минулого століття, а частину жителів переселили в Качкарівку. Вулицю , на якій проживають софійчани, назвали в честь їхнього славного Героя – Гардимана.
Мороз Євген Євдокимович
Мороз Є.Є. народився 1904 року в Качкарівці. Після школи закінчив військове училище. Брав участь у боях з японськими мілітаристами. Указом Президії Верховної Ради йому було присвоєне звання Героя Радянського Союзу 17 листопада 1939 року за мужність та відвагу.
Бойові подвиги Є.Є. Мороза у роки Другої світової війни відзначені двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки та багатьма медалями. Крім того, Уряд Монгольської Народної Республіки нагородив його Почесною Грамотою і знаком «Учасник боїв Халхин – Голу».
Герой – танкіст
Танковий взвод 4 – го окремого танкового батальйону ордена Леніна танкової бригади імені М.П. Яковлєва під час боїв з японськими інтервентами біля озера Хасан 15 разів атакував противника, проявивши при цьому відвагу й героїзм, високу бойову виучку. Командував ним лейтенант Євген Мороз.
… Ворожа батарея займала вигідну позицію і не давала нашій піхоті можливості просунутися вперед. Лейтенант Мороз повів в атаку свої «БТ -7». Ворог зосередив весь вогонь на головному танку. Один із снарядів влучив у гусеницю, але екіпаж сміливців продовжував громити загарбників. Батарею було знищено. Лейтенант Мороз зумів вивести з поля бою пошкоджений танк, не залишив його на позиціях ворога.
А ось ще епізод з бойового життя героя.
Атака наших танкістів була стрімкою і навальною. Ворожі батареї відкрили шквальний вогонь і не припиняли його навіть тоді, коли червонозоряні танки увірвались на позиції японської піхоти. Взвод лейтенанта Мороза потрощив кілька гармат , пройшовся по окопах піхоти. Чимало знахабнілих завойовників знищили танкісти. Та раптом запалав один наш танк. І тоді лейтенант пробився на допомогу товаришам, вивіз екіпаж з поля бою.
Під час іншої танкової атаки ситуація повторилась. Командир і цього разу врятував своїх бійців, причому знищив ворожу батарею, яка вела вогонь з укриття.
Таких боїв у славного воїна було чимало. Його танк був серед тих, які повели нашу піхоту на остаточний штурм позицій інтервентів і вигнали їх з нашої землі.
В листопаді 1939 року старший лейтенант Мороз Євген Євдокимович з групою героїв Хасану був у Москві. Тут він одержав найвищу нагороду Батьківщини – орден Леніна і Золоту Зірку Героя Радянського Союзу.
Шейко Борис Пилипович
Народився і виріс Шейко Б.П. у Качкарівці. У 1927 році був призваний на дійсну службу. Згодом закінчив військове училище і став командиром. Служив на далекому Сході. Тут і застала його звістка про напад німецько – фашистських загарбників на нашу країну.
Звання Героя Радянського Союзу присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року.
… В кінці 1942 року Забайкальська стрілецька дивізія одержала наказ вирушати на захід. У лютому наступного року вона вже прибула на Центральний фронт , вступила в бій з гітлерівцями.
Майор Шейко гарячим словом, особистим прикладом командира запалював на бойові подвиги бійців свого 43 – го Даурського стрілецького полку.
Одна з дивізійних газет писала:
«Жорстокі бої точилися за висоту – підрозділ радянських воїнів вибивав звідти ворога. Мужністю й відважністю відзначився офіцер Шейко. Під час атаки ворожих позицій він йшов попереду бійців, запалюючи їх на подвиг. Підрозділ зайняв висоту. Гітлерівці втратили в цих боях близько 300 чоловік убитими і 500 пораненими».
Армійська газета «Вперед» писала про інший героїчний подвиг хороброго воїна: « Борис Пилипович Шейко одним з перших переправився на правий берег річки Н. В одній із сутичок, залишившись з трьома бійцями, він відбив атаку гітлерівського взводу
За участь у боях з фашистами Борис Пилипович був нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни 1 ступеня.
Особливу мужність і відвагу майор Шейко проявив у боях за Дніпро в жовтні 1943 року. Тоді дивізія забайкальців, зламавши шалений опір гітлерівців, вийшла до великої ріки і з ходу почала її форсувати.
Борис Пилипович був серед бійців, які першими переправилися на правий берег. Тут їх зустріла автоматно – кулеметним вогнем гітлерівська застава. Офіцер Шейко, уникнувши прямого бою, вивів десантників у тил ворожого заслону і в короткій сутичці знищив його.
Потім десантники переправились в село Козогори, де, за одержаними від полоненого відомостями, знаходився штаб фашистської дивізії. На околиці села зав’язався бій. Гітлерівців ця смілива вилазка налякала. Вони почали розбігатись.
А в цей час на плацдарм почало прибувати підкріплення. Вони розширювали захоплені позиції. Вранці фашисти зробили спробу скинути забайкальців у Дніпро. Майор Шейко організував відбиття атак ворожих підрозділів , які підтримувалися 8 танками. Сім разів кидалися гітлерівці на окопи , в яких засіли радянські воїни, і кожного разу відкочувалися назад, залишаючи десятки вбитих і поранених.
Плацдарм було утримано. З нього наші війська розпочали штурм ворожої оборони, продовжили свій рух уперед.
А на грудях Бориса Пилиповича Шейка засяяла Зірка Героя Радянського Союзу.
Війну Борис Пилипович закінчив у Берліні. Його груди прикрасили 17 урядових нагород.
Григорій Іванович Гардиман
«… Тринадцять мужніх радянських воїнів близько доби вели бій з шістьма фашистськими танками, але не здали своїх рубежів…» ( Красная звезда» за 13 березня 1942 року).
З перемогою верталися додому солдати. А його все не було. Жінка виходила назустріч кожному солдату – односельцеві:
- Не чули про мого Григорія, не стрічали?
Солдати ховали погляди. Тоді вона йшла до хати, виймала з шухляди поштову листівку, в котрий раз читала: «Дорога Лідо. Дорогі мої діти Михась, Рая і Лора. За мене не хвилюйтесь. Все буде гаразд. Ворогові не перемогти нас. Живіть здорові і щасливі. Ваш Гардиман Г.І. Вересень 1941 р.» За чотири роки ні чутки, ні звістки. І аж ось, уже в сорок шостому, надійшов пакет: «Політруку Гардиману Григорію Івановичу присвоїти звання Героя Радянського Союзу посмертно».
… Народився Григорій Іванович у селі Софіївка Бериславського району Херсонської області. Батько загинув у громадянську. Коли Григорій підріс, пішов працювати. Молотобоєць, шахтар, слюсар, тракторист, комбайнер, бригадир механізаторів, керуючий відділком радгоспу «Бериславський» - був там, куди посилали.
Та ось війна! Не забудуться дні відступу. Стрілецька рота, в якій лейтенант Гардиман був політруком, прикриваючи відхід частин у районі села Спаського на Донбасі, опинилася в оточенні. Втрачено зв’язок, закінчуються набої. Вирішили пробиватися до своїх. І де кулею, де гранатою, а де багнетом пробила – таки купка сміливців шлях до своїх.
І знову бої. В березні 1942 рота утримувала оборону на одній з важливих висот під Ростовом. Гітлерівці намагалися будь – що відбити вигідну позицію і ввели в дію 6 танків. За танками йшли близько батальйону піхоти. А наших бійців було всього тринадцять.
- Ні кроку назад ! – скомандував лейтенант Гардиман.- Бити лише з найкоротшої відстані.
Один за одним спалахували танки. Два повернули назад. За ними відкочувалися недобитки піхоти.
- Братці! Ворог тікає! Ура! – оглянувся на своїх бойових побратимів Гардиман. Але не озвався ніхто. Тоді Гардиман схопив ще дві гранати і кинув їх у гущу ворожої піхоти. Гримнули вибухи. Але, ніби спіткнувшись, раптом схопився за груди й останній з тринадцяти.
… Він спить вічним сном у братській могилі біля села Політвідділівське на Ростовщині. І пам’ятником йому любов і вдячність народу.( «Люди подвигу». Збірка. Видавництво « Маяк», 1967 р.).
Нариси написані на основі газетних публікацій різних років.