У фашистській неволі

Та тут треба цілу книжку,

Щоб все написати.

Про неволю в Німеччині

Все пора сказати.

(З народної пісні про неволю в нацистській Німеччині)

• Передмова.
• Життя українців під час німецької окупації 1941 – 1944 років.
• У німецькому полоні.
• Остарбайтери.
• Використані джерела.

Передмова

Наш чудовий народ, народ - богатир, народ – герой високо підняв над планетою і переможно проніс крізь вогонь воєнних літ дух патріотизму, гарячу любов до матері Вітчизни, священну ненависть до німецьких поневолювачів. Вічне світло нашої Перемоги у всьому, чим наповнене наше життя, - в золоті щедрих нив, у шелесті квітучих садів, у душі кожної матері, у щасливому сміху дітей. Світло Перемоги і у високих і скорботних словах : «Ніхто не забутий, ніщо не забуто».

Одним із заповітів Великої Вітчизняної війни був і залишається «Пам’ятайте!». Ми пам’ятаємо тих, хто із зброєю в руках громив ворога й прийшов живий з перемогою, ми щораз вшановуємо їх. Але чи все ми зробили для того, щоб пам’ятали про тих, хто переніс тяжкі випробування в полоні й не покорився, не сплюндрував ім’я Вітчизни? Ні. Чи все ми знаємо про перебування молодого цвіту нашого в німецькій рабській неволі? Ні. Чи все відомо сучасному поколінню про чорні роки фашистської окупації? Ні, не все. Чому й досі такий великий список зниклих безвісти, а їхні матері залишили цей світ, так і не дізнавшись про своїх синів, що вони не підкорились злій силі, не зрадили батьківщину, а померли в нацистських катівнях, як справжні патріоти своєї землі?

Ці питання тривожать душі членів історико – краєзнавчого гуртка Качкарівської загальноосвітньої школи 1 – 111 ступенів і кличуть до пошуку, бо ці проблеми ми знаємо ще дуже поверхово за відсутністю осмисленого і комплексного аналізу, бо ці теми довгий час вважалися дуже «делікатними», яких краще було не чіпати. Але ми в боргу перед тими, хто в муках помер у катівнях від допитів і знущань, хто передчасно згорів у печі крематорію, чию долю навіки зламала німецька неволя. Ми повинні це знати, ми повинні реабілітувати їхні імена в очах сучасних та майбутніх поколінь.

Тому у цій роботі ми торкнулися теми перебування наших предків у фашистській неволі – під окупацією, у полоні, на рабських роботах в гітлерівській Німеччині.

Життя українців під час німецької окупації 1941 – 1944 років

На світанку 22 червня 1941 року, згідно з директивою №21 (« план Барбаросса»), вермахт напав на територію СРСР. Сталін оголосив війну Великою Вітчизняною. «Тисячолітньому рейху» залишилося жити 1418 днів.

Досить швидко німецькі війська просувалися Україною, і на серпень 1942 року вся її територія була окупована.

Нацистські керівники на чолі з Адольфом Гітлером не визнавали за Україною права на власне державне існування й одразу після захоплення цієї благодатної землі почали хазяйнувати , ввівши так званий « новий порядок», який запроваджувався за планом « Ост», розрахованим на 30 років, що передбачав знищення місцевого населення для звільнення земель для німецьких колоністів.

Колонізатори все робили для того, щоб скасувати поняття « Україна». Територія її була свідомо поділена. Закарпаття ще у березні 1939 року окупувала союзниця Німеччини Угорщина. Східну Галичину під назвою «Дисткрит Галичина» передали як округ до « генерал – губернаторства», створеного на території окупованої Польщі. До Румунії відійшли Бессарабія, Північна Буковина та Одеська область, південні райони Вінницької, західні Миколаївської областей. З решти території створено рейхскомісаріат «Україна» ( столиця м. Рівне на чолі з рейхкомісаром Е. Кохом). У смузі бойових дій утворено прифронтову зону.

«України немає», - цинічно заявляв Еріх Кох, підводячи підсумки варварського поділу.

Для підтримання нового порядку були створені німецька цивільна, а також місцева допоміжна адміністрацї. Структура цього величезного адміністративного апарату мала такий вигляд : генеральний округ на чолі з генеральним комісаром; округ на чолі з гебіткомісаром; міська громада на чолі з бургомістром; середнє чи велике місто на чолі з міським комісаром; район на чолі з головою, село на чолі із старостою. На посади призначалися, звичайно, німці.

Звістка про початок війни з фашистами прийшла 22 червня 1941 року через репродуктор, який висів у центрі Качкарівки. Біля будинку культури зібралися люди. Як згадував житель Качкарівки Голівщук М.П., 1924 року народження, на цих зборах виступали керівники села і директор школи Сахно І.П. Він сказав, що війна буде жорстокою, адже поставлене питання бути чи не бути нашій державі. Він закликав усіх, особливо молодь, замінити тих, хто пішов на фронт. І всі, від першокласників до випускників, пішли в колгосп працювати, щоб якнайшвидше закінчити збір урожаю і засипати зерно в склади елеватора, зробити запас сіна та сільськогосподарської продукції. До 18 серпня все село трудилося і вдень, і вночі, але при відступі військ елеватор довелося підпалити, щоб зібране збіжжя не дісталося окупантам.

Тут же, на зборах, деякі жителі села виявили бажання добровільно піти на фронт. Це випускник Полтавчанко Андрій Платонович, колгоспник Задорожній Леонід та інші.

У Качкарівку німці вступили 18 серпня 1941 року. Радянські війська відступали, їм потрібна була допомога по організації переправи на лівий берег Дніпра. Населення з великою відповідальністю поставилося до цього завдання. Були зібрані всі човни, виготовлялися плоти, використовувалися інші плавзасоби, щоб переправити через річку військову техніку та бійців. На березі було велике скупчення біженців з Одеси, Миколаєва та інших міст. У плавні переправлялися місцеві партизани загону Ф.М. Павловського. Та ще не встигли червоноармійці сісти на човни, як уже в західній частині села з’явилися німці на мотоциклах. Їх намагалися затримати бійці, залишені для прикриття. Сили були не рівні, і наші солдати загинули в жорстокому бою. Нині вони спочивають у братській могилі біля меморіального комплексу в сільському парку.

Колоніальний режим на Україні підтримувався густою сіткою всіляких каральних поліцейських органів, таких як гестапо ( державна таємна поліція), СС ( охоронні загони нацистської партії), СД ( служба безпеки), поліція порядку, жандармерія та інші.

Німецькі керманичі особливо ретельно визначили майбутнє території України. Вважаючи, що мети війни можна досягти лише знищивши людські ресурси і загарбавши економічну базу, гітлерівці прагнули за всяку ціну і якомога швидше окупувати Україну, яка давала половину загальносоюзного видобутку вугілля, чавуну і сталі, більше половини всього виробництва металургійного устаткування, майже три чверті всього випуску коксу. Особливу увагу німецьких колонізаторів привертали величезні простори дуже родючих чорноземів. Нацисти збиралися провести широку германізацію, онімечення окупованих територій. Передбачалося, що онімечення сільських районів буде закінчено протягом перших п’яти років, а міст – протягом десяти років.

Спираючись на війська, карателі чинили на окупованій території нечувану в історії народів сваволю, насильства, вбивства і т.д. Німецька влада видала ряд пам’яток і заповідей для німців, які рушили на Схід, тобто на окуповану територію. Характерними з таких документів є « 12 заповідей поведінки німців на Сході…» та Інструкція щодо відносин з українським населенням, у яких рекомендувалося не бути «м’яким і сентиментальним» і вживати найжорстокіших заходів щодо місцевого населення. Тому кожен документ, виданий німецькою владою, закінчувався словами « Винного буде покарано смертю».

Дуже суворо регламентувалося все життя людей. Як правило, влітку населенню дозволялося перебувати на вулиці з 6-ї до 8 години вечора, а взимку – з 8-ї години ранку до 5-ї вечора. Пересування з одного населеного пункту в інший дозволялося тільки за спеціальними посвідченнями. Проведення будь - яких зборів заборонялося. Заборонялися процесії на вулицях, крім похоронів. Нацисти оскверняли національні святині українців, вони знищували пам’ятки культури та історії, книги, навчальні, культурні та освітні заклади перетворювалися на стайні, склади тощо. Гітлер вимагав, щоб освіта в Україні була зведена до мінімуму. Усі школи були закриті. Діти використовувалися на роботах. За розпорядженням німецьких властей усі учні, яким минуло 15 років, а також викладачі підлягали відправці на роботи в Німеччину.

Колонізатори замахнулися і на українську мову. На території дистрикту «Галичина» німецька мова була визнана державною, а в Чернівецькій та Ізмаїльських областях в громадських місцях українська мова навіть заборонялася. Німецька пропаганда всіляко вихваляла все реакційне в німецькій історії, у кінотеатрах демонструвались тільки фільми, пройняті духом расової вищості арійців. Перейменовувалися назви вулиць і населених пунктів, заборонялося співати російські та українські пісні. За співання українських пісень поліція віддавала людей до суду військового трибуналу.

Розірвавши живе тіло України на частини, нацистські загарбники встановили на окупованій території жорстокий режим терору і насильства.

«Якщо ми хочемо створити нашу велику німецьку імперію, ми повинні насамперед витіснити і знищити слов’янські народи»,- ця заява фюрера лягла в основу політики нацистського рейху на окупованих територіях. Німецькі орди буквально залили кров’ю священну землю України. Гітлерівські кати виявляли диявольську винахідливість у реалізації людиноненависницьких ідей фашизму.

Не оминула лиха година і качкарян. Нові господарі – німці розмістилися в найкращих будинках, вигнавши з них мешканців. Приміщення машинно – тракторної станції використали під комендатуру, у будівлі бавовняного прийомного пункту розмістили свою їдальню, у церкві влаштували склад для зерна, а будинок культури, який мешканці села дуже любили і називали театром, зруйнували. Навіть великий бюст свого видатного земляка Карла Маркса, який стояв на площі нижче церкви, підірвали. Школу було закрито.

Якщо городян німці прирікали на голодну смерть, щоб звільнити рейх від зайвих їдців, то селяни мусили цей рейх годувати. Як не раз підкреслював Еріх Кох, завдання рейхкомісаріату полягало в тому, щоб забезпечити харчуванням німецьку армію і постачання продуктів Німеччині.

Одноразовим пограбуванням сіл це завдання не можна було розв’язати. Треба було примусити селян виростити новий урожай, нову худобу. Крім того , село стало для загарбників своєрідним резервуаром, звідки вони черпали робочу силу для бауерів та промисловців Німеччини. Доводилося думати і про збереження певної кількості рабів для майбутніх колонізаторів. Для українського села політика батога і пряника, яку проводили гітлерівці, була не нова. Селяни повернулися до звичного життя в постійному страху.

Спочатку окупації гітлерівці мали намір ліквідувати колгоспи і створити замість них як великі общинні господарства та державні маєтності, так і дрібні. Це було те ж саме, що і колгоспи, оскільки Гітлеру сподобався винахід Сталіна. Колгоспи залишили. У Качкарівці колгоспи теж збереглися. Окупанти запровадили рабсько – кріпосницьку працю у своїх господарствах. Селян примушували працювати з ранку до смеркання, погрожуючи штрафами, тілесними покараннями і навіть смертю. Як згадує жителька Качкарівки Машко М.І., за невихід на роботу карали батогом, а її чоловік Машко Я.І. згадував, як житель Качкарівки Ситник Яків ухилявся від роботи і втік, його розшукали, привели в село, вишикували всіх хлопців і при них офіцер вистрілив йому в потилицю з пістолета й пригрозив, що так буде з усіма, хто не працюватиме.

Грабування села не припинялося ніколи. Німці конфісковували продукти харчування як у колгоспів, так і в населення. При найменшому опорі застосовували зброю. Та ж Машко М.І., 1923 р.н., згадує, що німці розібрали дах їхньої хати для своїх бліндажів, а їхній сім’ї довелося всю війну жити по квартирах.

Качкаряни не корилися ворогу, вони боролися. Пішли у партизанські плавні комсомольці та комуністи. Вони передавали радянському командуванню розвіддані, шкодили фашистам, як могли. Мешканка Качкарівки Маршал Євдокія, 1937 року народження, згадує, як німці зігнали всіх жителів, а це переважно були жінки і діти, у дерев’яний склад, що стояв за лісгоспом, і замкнули на великі замки. Вона теж була там з матір’ю. Було дуже тісно, люди стояли, як сірники в коробці. Коли хтось у щілину шепоче: « Відійдіть від дверей, бо ми будемо стріляти в замки». Люди, як могли, потіснилися. Почувся постріл, люди натиснули на двері, які швидко розчинилися, і всі розбіглися, хто куди. Виявляється, що звільнив усіх партизан Дубина Василь Юхимович.

Але загін Павловського проіснував недовго. Проти партизанів був кинутий каральний загін. З настанням осені умов для перебування партизанів у плавнях не було. Керівництво партизанським рухом дало наказ партизанам пробиратися або в чернігівські ліси, або переходити лінію фронту. Восени 1941 року месники переправилися через річку й пішли в степ до своїх родичів. Ті прийняли їх, як належить, але потім хтось їх видав німцям. Партизанів привели в Качкарівку, деякий час тримали під вартою, влаштовували допит, а потім вивели за кладовище і розстріляли. 1 травня 1944 року, коли село вже було звільнене, їх останки були перепоховані біля будинку культури. Там і досі спочивають партизани Я.С. Кравченко, В.Ю. Дубина, В.І Штанько, Д.М. Шейко та директор рибзаводу Загубибатько. У 2010 році на місці розстрілу партизанів вдячні земляки поставили пам’ятний знак.

Начальником штабу партизанського загону був качкарівський сільський голова Іщенко Микита Євдокимович. Він з дружиною і чотирма малими дітьми переправився на лівий берег Дніпра й дійшов до Калинівки Запорізької області. Там він був у підпіллі, виконував завдання радянського командування. Але його впізнала одна жінка і видала німцям. Фашисти замучили його в катівні, але сім’ю чомусь не чіпали. Посмертно Іщенко М.Є. нагороджений медаллю «За відвагу».

Качкаряни пам’ятають і тих, хто служив німцям. Серед них були такі, які добровільно стали поліцаями, а були й такі, які змушені були служити ворогам, але допомагали односельчанам. Дочка партизана Дубини В.Ю. Розалія добрим словом згадує німця Красмана, який допоміг втекти їхній сім’ї від розправи, хоч і служив у поліції, бо був етнічним німцем. А інших поліцаїв ( Шевчука С., Семірню, колишнього завгоспа школи, Копила С., Тимченка) проклинає, бо з їхньою участю розстріляли її батька.

Майже 2 роки і 7 місяців безчинствували в селі фашистські кати. Вони розстріляли 40 жителів села, в тому числі єврейську сім’ю зубного лікаря Квартирової, депутата сільської ради Г.А. Кононенка, комсомольця Меркотана М.Л. та інших.

Перед відступом окупанти в безсилій люті зруйнували господарські будівлі колгоспів і МТС, спалили багато житлових і громадських будинків тощо. Загальні збитки, заподіяні фашистами селу і його мешканцям, становили майже 66 млн. карбованців.

10 березня 1944 року частини 10 – го гвардійського стрілецького й 2 –го гвардійського механізованого корпусів Червоної Армії з боєм визволили Качкарівку від фашистсько – німецьких окупантів. Жителі села завжди пам’ятатимуть тих, хто віддав своє життя за їхнє щастя. На майдані, поблизу нового палацу культури, вони спорудили меморіальний комплекс на честь загиблих у війні земляків. Тут відбуваються урочисті події в День Перемоги, інші святкові заходи.

У німецькому полоні.

Про цю сторінку Вітчизняної війни не прийнято багато говорити, але війна є війна, і в ній полонені були, є і будуть. Справа в тім, як сприймається цей неприємний факт, як відносяться до полонених. Слова Й. Сталіна «У нас немає військовополонених, у нас є герої й зрадники» стали фатальними у цій справі. Тож уточнимо, хто такі військовополонені, причини великої кількості військовополонених, ставлення німців та радянського керівництва до них та розповімо про долю декого із земляків, які побували там.

Радянські військовополонені в часи Великої Вітчизняної війни – це категорія військовослужбовців армії Радянського Союзу, які добровільно чи насильно попали в полон гітлерівської армії або військ союзників Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни.

Жорсткі умови утримання радянських військовослужбовців були викликані ідеологічним несприйняттям фюрером Третього рейху Гітлером комунізму й прагненням до розширення життєвого простору, під яке підводилась формальна основа - Радянський Союз не визнав Гаазьку ( 1907) й відмовився підписати Женевську ( 1929) конвенції про військовополонених, що, за думкою фюрера, дозволяло Німеччині не регламентувати умови утримання радянських військовополонених цими документами. По суті справи, Гаазьку конвенцію підписала Російська імперія, а Женевська конвенція регламентувала відносини до військовополонених незалежно від того, чи підписали їх країни конвенцію чи ні.

Кількість військовополонених довгий час є предметом дискусій. Німецьке командування в офіційних даних вказує цифру 5 млн.270 тис. чоловік. За даними Генштабу Збройних Сил Російської Федерації, втрати полоненими становлять 4 млн. 559 чоловік.

Причини такої кількості полонених:

1. Військово - стратегічні: неочікуваний напад Третього рейху на СРСР, важкі умови війни; попереднє ослаблення армії репресіями;
2. соціально – політичні причини: червоний терор, колективізація, сталінські репресії;
3. суб’єктивно – психологічні фактори : розгубленість, паніка, викликані відсутністю адекватного командування і видимою перевагою німецьких військ в перший період війни.

Ставлення німців до наших військовополонених було дуже жорстоким. Основною причиною такого ставлення була нацистська теорія про расову неповноцінність слов’ян, яка сприймалась нацистами як «маса расово – неповноцінних, тупих людей».

Расова ненависть посилювалась ідеологічним неприйняттям комунізму. Фюрер на раді вищого командного складу вермахта 30 березня 1941 року заявив: « Політичні комісари є основою більшовизму в Червоній Армії, носіями ідеології, ворожої націонал – соціалізму, і не можуть бути визнані солдатами. Тому після полонення їх треба розстрілювати».

А ось витяг з розпорядження командування вермахту « Наказ про комісарів» від 8 вересня 1941 року: « …більшовицький солдат втратив право на поводження з ним як з істинним солдатом за Женевською згодою».

Не кращим було ставлення і радянського уряду до військовополонених. Так, ст..193 Кодексу РСФСР 1926 року передбачала « за здачу в полон, яка не викликана бойовою обстановкою, - розстріл з конфіскацією майна». Наказ Ставки Верховного головнокомандуючого від 16.о8.1941 року за № 270, командири і політпрацівники, які зривають знаки розпізнавання і здаються в полон, оголошуються дезертирами, а їхнім близьким погрожував арешт. Наказ закликав битися до останньої можливості, щоб пробитися до своїх.

Табори для військовополонених ділилися на 5 категорій:

• збірні пункти;
• пересильні табори («Дулаг»;
• постійні табори («Шталаг»);
• основні робочі табори;
• малі робочі табори.

Збірні пункти створювались в безпосередній близькості до лінії фронту або в районі проведення операції. Тут йшло остаточне роззброєння полонених, складалися перші облікові документи.

Наступним етапом були « Дулаги» - пересильні табори, які розміщувались поблизу залізниць. Тут проводилося первинне сортування полонених і відправка на постійне місце перебування в тилу. Ці табори розрізнялися за номерами .

Малі робочі табори підпорядковувалися основним робочим таборам або безпосередньо Шталагам. Розрізнялися за номерами населених пунктів, де розміщувалися.

Для будівництва таборів для радянських військовополонених застосовувався дуже простий метод: відкритий простір площею в кілька гектарів загороджували колючим дротом і ставили сторожові вишки. І тільки велика смертність полонених примусили нацистів заселять радянських солдатів й офіцерів у бараки й стайні, де умови були не набагато кращі.

Полонені переганялися пішим порядком або ешелонами в німецькі табори, які розміщувалися в Польщі, Німеччині й інших країнах. За свідченнями колишніх військовополонених Польщана В.О., Добровольського Г.С. та інших, військовополонені жили в бараках, спали на дерев’яних нарах, а то і прямо на підлозі, годували їх переважно вареною бруквою. Над ними знущалися, навіть проводили медичні досліди. Так, Польщана В.О. кілька разів оперували. Писати листи додому не дозволялося, лише після звільнення рідні змогли дізнатися про їхню долю.

Багато військовополонених загинули в полоні, але ще до цього часу у «Книзі Пам’яті» вони числяться як зниклі безвісти. Так, юні пошуковці історико – краєзнавчого гуртка Качкарівської загальноосвітньої школи зацікавилися їхньою історією. Виявилося, що із 118 качкарян, які не повернулися з війни, 98 вважаються зниклими безвісти. Почався пошук відомостей про них через Інтернет. Вдалося розшукати відомості про багатьох з них. Так, колишній тракторист колгоспу Супрун Г.Д. загинув у шахті при пожежі 4.02.1944 року і похований біля селища Більдштек Саарської області Німеччини. Колісниченко М.Я. був застрелений при спробі втечі і похований на лісовій ділянці її власниці, Розсуждай А.М. помер у полоні, похований у Кайзерштайнбрузі, Коваленко Д.С. загинув у полоні, Голівець Г.Й., Голівець О.С., Нос О.І., Павленко М.Г., Божко П.А., Письмиченко С. Я., як вияснилося, теж загинули в полоні від нелюдських умов життя і непосильної праці. Відомості про них передані рідним.

А пошук продовжується, адже зараз розсекречуються документи ЦАМО і ми можемо хоч із запізненням, але дізнатися про долю своїх рідних, які не повернулися з фронтів Другої світової.

Як бачимо, радянські військовополонені масово вмирали в німецьких таборах від виснаження в результаті дуже поганого харчування. Крім цього, їх нерідко спеціально знищували. Виявлено, що першим масовим знищенням в концентраційному таборі із застосування отруйних речовин було винищення саме радянських військовополонених; тільки після цього цей метод був застосований для знищення євреїв.

Не можна замовчувати той факт, що німці залучали наших військовополонених до служби. Із їх числа формувались підрозділи, призначені для несення караульно – конвойної служби в таборах. Восени 1941 року в тилах німецької армії почалося формування поліцейських команд, «козачих» рот й ескадронів з метою охорони порядку на окупованій території. Створювалися й будівельні та транспортні батальйони з числа радянських військовополонених. Залучалися в стройові частини і до проведення каральних акцій проти партизанів та мирного населення.

Загальна кількість радянських громадян, які служили в поліції, у збройних силах Німеччини не перевищувала 200 – 300 тис. чоловік. Частка військовополонених у них, за свідченнями німецьких військовослужбовців, складала біля 60%, останні - місцеві жителі та емігранти, але більшість радянських бійців успішно пройшли випробовування війною, зберегли людську гідність, проявили мужність і героїзм як на фронті, так і в полоні.

Остарбайтери.

Ще одна сторінка «нового порядку» - вивіз працездатного населення з України до Німеччини. Лютими заходами мисливцям за рабами вдалося протягом 1941 – 1942 років вивезти з України 714 тисяч чоловік.

Страшних мук довелося зазнати тим, кого вивезли в Німеччину. Як розповідають свідки тих подій, людей перевозили в товарних вагонах під посиленою охороною. Тих, хто вибігав на станціях по воду, стріляли без попередження. У Німеччині прибулих збирали в так званих розподільних таборах. Сюди приїжджали німецькі промисловці й відбирали собі потрібних робітників. Картина відбору нагадувала невільницькі ринки рабовласницької епохи.

Які ж причини вигнання українського населення в Німеччину?

Німеччина, ведучи затяжну війну, потерпала від кризи в промисловості через брак трудових ресурсів, адже доросле чоловіче населення було майже все мобілізоване на фронт. Воєнна промисловість потребувала робочих рук, а їх не вистачало. Треба шукати робочу силу і краще дармову. На початку війни Герман Геринг вважав, що треба вбивати всіх людей чоловічої статі у віці старше 15 років, але потім усвідомив, що праця на німецьких трудових фронтах буде практичніше.

Спочатку вивезення на роботи в Німеччину було добровільне. Українці, загітовані потужною рекламою, їхали працювати до Третього Рейху за власним бажанням, рятуючись від скрутних умов життя на батьківщині або з метою набути якоїсь спеціальності. У березні 1942 року з Качкарівки поїхало до Німеччини 20 чоловік, з них добровільно 10. Старожили пам’ятають, що поїхала добровільно сім’я Мамаїв – батько, мати і дві дочки, але після перемоги вони повернулися. Перша партія – це були ковалі, водії, трактористи, теслярі та люди інших спеціальностей ( ковалі батько та два його сина, один чоботар, три сімейні пари).

У липні 1942 року був другий набір, примусовий. Було відправлено 25 чоловік, з них 12 добровольців. Учасники другого набору вже знали, як працюється у німецькій неволі, бо учасники першого набору писали у своїх листах про « подарунки» своїх господарів, і всі розуміли, що то за подарунки: «рум’янка», від яких щоки червоні два тижні, плаття в синю і червону смугу, яке міняли через місяць, тільняшки не в біло – синю смужку, а в синьо – червону.

Перед жнивами 1943 року в Качкарівці відбувся третій етап вивезення в Німеччину. Він був вибірково – примусовий. Вибирали з тих сімей, де одного можна було взяти, а одного або двох залишити для роботи в колгоспі. Посилали також і сиріт з колгоспного патронату. У цей час була мобілізована молодь 1925 – 1926 років народження, яка після медкомісіі була направлена на будівництво дороги від Берислава до Миколаєва. А потім цих же молодих людей, в основному 1926 року народження, відправляли до Німеччини.

Як згадував Гугля Л.Й., звістка про відправку до Німеччини приголомшила жителів села, адже всі сподівалися, що ось - ось прийдуть наші. Все село вийшло проводжати молодь. Плач стояв такий, що здавалося, що плаче сама земля. Рідні та близькі довго стояли на дорозі в розпуці, не відаючи, що чекає їхніх дітей на чужині. Були такі хлопці, наприклад, Благомислов Микола та інші, які тікали дорогою. З третього набору не повернулися додому Іщенко Віктор, Сердюк Феодосій, Кононенко Павло, Резніченко Григорій, які були розстріляні в Німеччині.

Дівчата та хлопці почали уникати насильницького вивезення до Німеччини. Відомо , що у Качкарівці лікар Худина Микола Гаврилович порадив комусь із дівчат перед проходженням медичної комісії напитися настоянки тютюну, щоб порушити ритм серця. Декому вдалося таким чином уникнути німецького рабства, але потім зрадник видав цю таємницю німцям. Худину М.Г. усунули від проведення медогляду, а дівчат хапали за руки і ноги й вантажили на підводи і везли на залізничну станцію. Про це свідчила Коваленко ( Жила) Ганна Микитівна, з якою теж це сталося.

У більшості депортації підлягали молоді і сильні підлітки у віці 16 років, 30% - у віці від 12 до 14 років, з листопада 1943 року – з 10 років. 50% остарбайтерів, забраних з України, були жінки.

Невільники працювали на окопних і вантажних роботах, видобуванні кам’яного вугілля, вагонних роботах, розборі завалів, гасінні пожеж та інших найважчих роботах. Про це свідчать наші земляки Льовкін Дмитро Євгенович, 1923 року народження , та Верьовка Леонід Єфремович, 1923 року народження. Льовкін Д.Є. всі чотири роки вантажив вагони, проживав у дуже складних умовах, голодував і був пухлий від голоду, не мав права на листування з рідними. Верьовка Л.Є. перебував у пожежній команді в Берліні, гасив пожежі, викликані сильними атаками авіації союзників.

Найтяжче було остарбайтерам, які перебували в таборах. На утримання одного остарбайтера виділялося 22,5 марки на місяць( на утримання собаки – 20 марок). У відповідності з Інструкцією німецька влада передбачала, що «всі робітники повинні отримувати таку їжу і таке житло і підлягати такому ставленню, які б давали можливість експлуатувати їх в найбільшій степені при найменших затратах». Остарбайтера чоловіка можна було купити за старе пальто, а жінка коштувала стільки, скільки коштував чобіт на дерев’яній підошві.

Жили східні робітники в основному в бараках або підвалах без опалення. Постіллю слугували дерев’яні двох’ярусні нари з солом’яним матрацом . Одяг часто не видавався, замість взуття носили дерев’яні «колодачі». Жили в антисанітарних умовах, тому людей заїдали воші та хвороби. Їжа була дуже погана, в основному годували вареною бруквою. Часто невільники вдавалися до крадіжок, за які можна було позбутися життя.

Особливо тяжко було дітям. Офіційно 75 тисяч дітей були остарбайтерами, насправді їх було більше. Багатьом дітям було по 7 років. Часто брали молодих матерів з дітьми, щоб вони не змогли втекти і краще працювали заради дітей. Діти отримували половину пайка дорослого. Вони виконували такі роботи, як миття підлоги майстерень, цехів, вагонів, допомагали кухарям таборів, збирали сміття, змащували зчіпні пристрої вагонів, завантажували дрезини і тому подібне. Існували «дитбудинки смерті»та «табори знищення дітей». Над дітьми проводили медичні досліди, брали кров для німецьких офіцерів. За таких жахливих умов 90% дітей вмирало.

Остарбайтери вважалися людьми нижчого ґатунку і зобов’язані були носити нашивку синьо – білого кольору зі знаком «OST». Хто тікав – страта через повішання з метою залякування інших. Над багатьма з них проводилися різні досліди, чоловіків навіть стерилізували. Ось таке сталося і з жителями Качкарівки Чмихуном Олександром Мефодійовичем та Щербаком Михайлом Юхимовичем, доля яких була зламана на все життя. Вони не мали сім’ї, свій вік один доживав у самотності, а другий – в інтернаті для одиноких престарілих.

Найтяжче було невільникам з території Рейхскомісаріату України. Вони жили в більш жорстких умовах за колючим дротом, знаходилися під охороною. Це була безоплатна робоча сила під пильним наглядом гестапо.

Є ще один «цікавий» факт: у кінці 1943 року ешелони з остарбайтерами, що вирушали із Запоріжжя, Сталіного, Миколаєва, прибували як ешелони в’язнів і були спрямовані у Бухенвальд, Маутхаузен, Дахау та Грос – Розен.

Так сталося і з нашим земляком Носом Григорієм Марковичем, який попав у Грос – Розен, але він кілька разів тікав, переводився у все строгіший і строгіший концтабір, поки не був звільнений радянськими військами.

Дещо легше, за словами свідків, було тим, хто працював у бауерів, серед яких було немало співчуваючих. Хлопці та дівчата працювали на фермах, полях, домогосподарками тощо, жили в кращих умовах, мали змогу виходити за межі господарства, але деяким попадалися жорстокі господарі, а найбільше виснажувала людей чужина, туга за рідною батьківщиною. І хоч пропонували деякі господарі після звільнення залишитися в них, українські невільники добиралися додому. Це було найбільше щастя для них.

Після вступу радянських військ на територію Німеччини почалося звільнення і повернення на батьківщину. З 5млн.269 тис.513 чол. репатрійовано на батьківщину 2 млн.654 тис.100. Не повернулося з різних причин і стали емігрантами 451 100 чол. Останні 2 164313 чол. загинули або померли в полоні.

Повернення остарбайтерів ускладнювалося низкою антигуманних, принизливих, навіть жорстоких бар’єрів, які належало подолати вчорашнім підліткам. Сталін дав розпорядження військрадам фронтів сформувати в тилових районах табори для розміщення військовополонених і репатрійованих радянських громадян так звані фільтраційні табори. Їх було до двохсот. Людей, які пережили фашистські катівні, було звинувачено у зраді. 333618 осіб після фільтрації були етаповані у табори НКВС, інші жили з тавром зрадника, а були й такі, що боялися повертатися на батьківщину.

Спокутуючи провину дідів, федеральні німецькі онуки через 60 років після закінчення Другої світової війни спромоглися сплатити колишнім остарбайтерам нехай символічну, але ж оплату за підневільну працю й страждання. За даними від червня 2001 року до 31.12.2006 року німецький фонд « Пам’ять, відповідальність, майбутнє» виплатив 881,5 млн. євро компенсації 468 тисячам законним претендентам з України. Серед них і нашим землякам. Та хіба можна все, що довелося знести, відкупити грошима? Звичайно, ні. Ось тільки недавно держава взяла колишніх остарбайтерів під свою опіку, але їх вже залишилося зовсім мало. У Качкарівці їх четверо: Верьовка Леонід Єфремович, Льовкін Дмитро Євгенович, Коваленко Марія Трохимівна, Запорожець Дар’я Пилипівна. Всі вони заслужили на нашу увагу й пошану.

Використані джерела.

1. Спогади колишніх остарбайтерів, полонених, дітей війни, старожилів, які пережили німецьку окупацію.
2. Матеріали Інтернет – сайтів.
3. «Книга Пам’яті», Херсонська область. Сімферополь, «Таврида», 1995.
4. Пошуковий матеріал історико – краєзнавчого гуртка Качкарівської ЗОШ.

З. Я. Будько , ветеран педагогічної праці,

директор Качкарівської ЗОШ 1983 – 2005 р.р.,

керівник краєзнавчих гуртків

2013 р.

Піднятися вверх